Частина 5
- 1 окт. 2017 г.
- 4 мин. чтения
Якось непомітно і квапливо минула осінь - тільки вчора жовте листя шелестіло та хрумкотіло під ногами, тільки вчора ще лили проливні і затяжні дощі, які перетворювали невеличкі вулички Калинівки у канали Венеції, як раптом, вдарили такі морози, що аж шиби тріскали на вікнах і птахи падали замертво з дерев. Сільські Бровки, Боцмани, Тузики, Рекси вдягнені в старі господарські фуфайки майже не гавкали - цілими днями сиділи в будах, а вночі, дбайливі господарі забирали їх до хати. Село ніби завмерло - зачакловане Сніговою королевою: односельчани рідко виходили на вулицю, лише деякі господині, закутавшися в шуби та хустини, бігли до сільського магазину за необхідним, навіть жваві дітиська, і ті, не гасали на саночках і не верещали, як завжди - закутані, обмотані, вдягнені в десятки речей, вони ледве пересувалися незграбними кулями по вулицях. А щедрий грудень відсипав стільки снігу, що Іванка з батьком двічі, а то і тричі на день, озброєні широкими шуфлями, розчищали стежини від хати до брами, а звідти до курника та хліва, де проживали свиня та двійко кізок. Знеможено втирали впрілі обличчя і працювали швидко-швидко: білий сніг взлітав пухкою хмариною і осідав на по боках стежини. Втомлені батько з донькою заходили до хати: Іванка бігла годувати червонощоку Софійку і чистити бараболю на обід, Пилип вибігав знов на вулицю і квапливо, з довгого дроту, збирав заморожені речі внучки: штанята, бавовняні светрики, сорочечки, які кришталево дзенькали в його руках і він, хукаючи на почервонілі долоні, розкладав Софійчин одяг сушитися біля грубки. Десь через годинку виглядав в вікно і лютився: " Твою ж мать! Та, що це таке?!" " Що, татку?!" - відповідала Іванка: " Знову замело?!" "Ага!!! Ніби і не очищали!" Іванка, приспавши Софійку, вдягала стару куртку, рукавиці і, замотавши голову шерстяною хустиною, знову виходила з батьком на подвір'я. Одарка ж жила свої життям: вставала пізно, готувала для себе сніданок і, якщо було хороша погода, виходила на подвір'я. Ні з донькою, ні з чоловіком вона не спілкувалася, а на маленьку Софійку взагалі не звертала уваги. Деколи бувало, що малеча, аж заходилася, синіла від плачу, а вона байдуже сиділа у куточку та гортала сторінки журналу. До кімнати влітала Іванка, витирала вогкі руки і заспокоювала донечку. Вони вже більше не сварилися. Майже місяць у хаті Вусатих панувала така пронизлива тиша від якої дзвеніло в вухах. Останній раз, Одарка налетіла на доньку ,десь в середині листопада, пороздирала всі її сукні в нікчемне шмаття, повідламувала каблуки у взуття і, ще незадоволена результатом, вчепилася нігтями в обличчя Іванки, роздерши його до крові. Навіть Софійці, і тій дісталося: важка рука Одарки - хряснула її по дуп ці в підгузнику досить сильно. І поки Іванка, витираючи кров з пораненого лиця, намагалася заспокоїти доню, Одарка сипала прокльонами та матюками: " Паскуда невдячна! Через тебе мені соромно на вулицю вийти! Через тебе стільки грошей втратила! І зв'язки з такою сім'єю!" " Я Вас не просила, щоб мені весілля на три села робити! Вам хотілося перед сватами та гостями похизуватися!" " Та, щоб ти подохла разом зі своєю байстрючкою, скотино невдячна!!!" Останні слова почув Пилип,який саме в той момент вернувся з роботи. Негаючи часу він підлетів до дружини і гучно ляснув ту по обличчі. Раз. Ще раз. Потім нагнувшися до приголомшеної Одарки, яка трималася за щоку, прошепотів: " Перший раз в моєму житті підняв на тебе руку! Якщо не припинеш знущатися над дітьми, то буде не останній. Взагалі з хати вижену!" Після того випадку Одарка почала собі жити, немов квартиранка у своєму великому домі: не готувала, не прасувала навіть не ходила працювати до продуктового магазину - джерело їхнього сімейного прибутку. Там крутився, немов білкав колесі Пилип:і за товаром їздив,і за прилавком стояв,і прибирав. Деколи йому допомагала донька,але з маленькою Софійкою їйне завжди виходило. Пройшов ще тиждень і нарешті метелиця втихомирилася, перестав падати
сніг і температура піднялася на декілька градусів. Знудьгована малеча зграйками повилітала на вулицю: ліпилися кривобокі сніговики з морквинами замість носа, витягувалися санки та лижі; село нарешті ожило. Вийшла на подвір'я і Іванка з донею та татком: Пилип завів машину і сказав їй: " Іванко, десь біля п'ятої вечора тобі треба побути в магазині, постояти за касою!" - він винувато глянув на доньку: " Мені треба за товаром поїхати, бо магазин майже пустий. Скоро свята прийдуть і треба якусь копійку заробити!" "Не переживайте тату!" - посміхнулася йому: " Вже не так холодно! Буде зроблено!" Надвечір, тепло закутавши Софійку, вони з батьком поїхали до магазину. Відкривши його, Іванка поставила візочок з донею біля прилавку включила електричну батерею. Три години проминули з шаленою швидкістю і Іванка розпродала більшу частину з всього, що було в магазині. Вже було майже дев'ять вечора, а батько ще не вернувся,Софійка скиглила і хотіла їсти. На дзвінки батько не відповідав іІванка почала хвилюватися, перерахувавши гроші,в она сховала їх у мідну скриньку, потім нагнулася до доні: " Зараз моя кицю! Потерпи, приїде дідо іпоїдемо додому!" Раптово вхідні двері скрипнули і Іванка радісно повернулася:" Йой, тата! Нарешті Ви..!" - і завмерла на півслові. На порозі стояв не Пилип,а здоровенний, десь під два метри хлоп, патлатий і з довгою бородою, він щось голосно буркнув, а потім загрозливо наблизився до Іванки. "Тільки б не вбив!" - пронеслися у неї в голові і вона затулила собою Софійку. Продовження буде.
Комментарии